Стерчо Петро Юрійович [14.04.1919, с. Кузьмино, тепер Мукачівського р-ну Закарпатської обл. – 18.06.1987, м. Нарбет, США] – публіцист, редактор, історик, політолог, економіст, громадський діяч.
Іншомовний варіант імені і прізвища: Peter G. Stercho.
Народився у багатодітній заможній селянській родині Юрія Стерчо й Олени Молнар. До 1934 р. навчався у початковій школі рідного села та в мукачівській міській школі. У 1935 р. вступив до Мукачівської торговельної академії. Студії закінчив 1940 р. у м. Братислава (Словаччина), куди 1939 р. переїхав цей навчальний заклад.
Був членом Пласту, молодіжної організації «Будучина», товариств «Відродження» і «Просвіта», брав участь у діяльності Етнографічного товариства Підкарпатської Руси. Від листопада 1938 р. працював стенографом у відділі преси та інформації при уряді Карпатської України в Хусті. Належав до Організації народної оборони «Карпатська Січ». У 1939 р. брав участь у боротьбі за незалежність Карпатської України.
В березні того ж року разом зі студентами та викладачами Мукачівської торговельної академії перетнув кордон Словаччини, де потрапив до табору інтернованих. Після звільнення проживав і навчався у Братиславі. Завершивши студії, переїхав до м. Лінц (Австрія). У цей час вступив до Організації українських націоналістів. За її завданням у 1942 р. перебрався до Галичини, де до наступу радянських військ працював у торговельній школі у м. Бережани.
Наприкінці 1944 р. повернувся до Австрії, а згодом переїхав до Німеччини. Оселившись у Мюнхені, продовжив здобувати освіту: упродовж 1945–1949 рр. навчався на економічному факультеті Української економічної високої школи, 1945–1947 рр. – в Міжнародному університеті УНРРА, 1947–1949 рр. – в Українському вільному університеті. Підготував наукову роботу на тему «Суть грошей у світлі їх функції» й улітку 1949 р. здобув ступінь доктора економічних наук. Одночасно зі студіями викладав у торговельній школі в м. Авґсбург (1945–1948 рр.), працював асистентом на кафедрі книговедення в Українській економічній високій школі в Мюнхені (1947–1950 рр.), співпрацював зі Злученим українським американським допомоговим комітетом (згодом входив до складу його дирекції). Також брав участь у діяльності українських студентських організацій: був головою Української студентської громади у Мюнхені, членом-засновником товариства «Січ», співзасновником та віцепрезидентом Українського студентського товариства національного солідаризму «Зарево» (у США став керівником його крайового проводу), секретарем представництва Центрального союзу українського студентства в Німеччині (1946–1947 рр.), а також – організатором і президентом Фундації імені Олега Ольжича.
1950 р. переїхав до США. Спочатку оселився у Пітсбурзі, а згодом – у Чикаґо. У 1955 р. отримав громадянство цієї країни, що дало змогу працювати за фахом і продовжити високі студії. Вивчав політичні науки в Університеті Нотр-Дам (м. Саут-Бенд). У цьому ж навчальному закладі 1959 р. здобув науковий ступінь доктора політичних наук. Упродовж 1955–1963 рр. викладав у коледжі Св. Вінсента (м. Латроб), а від 1963 р. обіймав посаду професора економіки в Університеті імені Дрекселя (м. Філадельфія). Займався науковою роботою, зокрема, дослідженням історії Карпатської України, активно співпрацював з українською еміграційною пресою.
Брав активну участь у діяльності багатьох українських громадських інституцій у Канаді й США: входив до Проводу ОУН, складу дирекції Світового конгресу вільних українців (1973–1987 рр.), був першим віцепрезидентом і головою американського відділу Центрального союзу українського студентства (1951–1953 рр.), заступником голови Карпатського дослідного центру ім. Юліана Ревая (1957–87 рр.), дійсним членом та заступником голови Наукового товариства імені Шевченка в Америці й секретарем світової ради НТШ, головою філадельфійського відділу Українського конгресового комітету Америки (1975–1981 рр.), членом президій Світової координаційної ради ідеологічно споріднених націоналістичних організацій, ін. Обіймав посади голови Українсько-Американської асоціації університетських професорів (1966–1971 рр.), відділу Українсько-американської координаційної ради, головою Організації державного відродження України (1983–1987 рр.). Належав до низки американських наукових і фахових спілок, очолював контрольну комісії Братства карпатських січовиків, громадські комітети з відзначення тисячоліття християнства в Україні та вшанування пам’яті жертв Голодомору в Україні 1932–1933 рр.
Нагороджений Шевченківською грамотою волі (1976 р.). Похований на кладовищі св. Марії у передмісті Фокс Чейз у Філадельфії.
Автор збірки статей «Національне відродження Карпатської України» (1955), монографії «Карпато-Українська держава» (1965), «Урядова координація операцій мадярських і польських терористів у Карпатській Україні в 1938–1939 рр.» (1971), «Diplomacy of double morality: Europe’s Crossroads in Carpatho-Ukraine 1919–1939» (1971), «Християнська Церква в Україні 988–1596» (1985), ін. У пресі публікував статті історичної, політологічної, економічної тематики.
Редакторсько-видавнича діяльність: видавець і редактор журналу «За Дружбу» (Мюнхен) у 1945–1947 рр; редактор часопису «Листок Дружби» (Мюнхен, Париж, Клівленд, Монреаль, Чикаґо) до 1957 р.; член редакційної колегії журналу «The Ukrainian Quarterly» (Нью-Йорк) у 1969 р.; редактор журналу «Самостійна Україна» (Нью-Йорк, Чикаґо, Київ) у 1986–1987 рр.
Публікаторська активність: «Зарево» (Мюнхен), «Народна Воля» (Олифант, Скрентон), «Народне Слово» (Піттсбурґ), «Наш Клич» (Буенос-Айрес), «Наша Думка» (Мюнхен), «Нова Свобода» (Хуст), «Новий Шлях» (Едмонтон, ін.), «Пластун» (Ужгород), «Промінь» (Зальцбурґ), «Пчôлка» (Ужгород), «Розбудова Держави» (Мюнхен, Монреаль, Клівленд, Денвер, Гамільтон), «Самостійна Україна» (Нью-Йорк, Чикаґо, Київ; співробітник), «Свобода» (Джерсі-Сіті), «Сучасність» (Мюнхен, Нью-Йорк, Київ), «Студентський Вісник» (Мюнхен), «Студентські Вісті» (Мюнхен), «Тиса» (Мукачево), «Українське Слово» (Париж), «Український Бюлетень Інформацій» (Мюнхен), «Український Вісник» (Берлін; співробітник), «Український Історик» (Мюнхен, Нью-Йорк, Київ), «Хлібороб» (Куритиба), «Шлях Молоді» (Мюнхен), «The Ukrainian Quarterly» (Нью-Йорк), ін.
Література: Буцевицький В., Морозов О. Стерчо Петро Юрійович. Українська журналістика в іменах: матеріали до енцикл. слов. Львів, 1997. Вип. 4. С. 239–240; Віднянський С. В. Стерчо Петро. Енциклопедія історії України. Київ, 2012. Т. 9: Прил–С. С. 851; Голіят Р. С. Св. П. проф. д-ра П. Ю. Стерча громада відпровадила на вічний спочинок. Свобода. Джерсі-Сіті, 1987. Ч. 122. С. 1, 3; Головні редактори журналу «Самостійна Україна» 1948–2021 р. Самостійна Україна. Київ, 2012. Ч. 3. С. 27; Петро Стерчо. Самостійна Україна. Чикаґо, 1957. Ч. 4. С. 2–3; р. м. Стерчо Петро. Енциклопедія Української Діяспори. Нью-Йорк, Чікаґо, 2018. Т. 1: Сполучені Штати Америки. Кн. 3: С–Я. С. 101; Романишин Ю. Стерчо Петро Юрійович. Українська журналістика в іменах: матеріали до енцикл. слов. Львів, 2009. Вип. 16. С. 323–325; Encyclopedia of Ukraine. Toronto; Buffalo; London, 1984. V. V. P. 50.
Електронні ресурси: Стерчо Петро Юрійович. Комунальний заклад «Закарпатська обласна універсальна наукова бібліотека ім. Ф. Потушняка» Закарпатської обласної ради. https://www.biblioteka.uz.ua/zak/show.php?showFull=80 (дата звернення: 02.07.2025).
Світлина: Самостійна Україна. Чикаґо, 1957. Ч. 4. С. 2.
Олеся Дроздовська
Опубліковано: 05.07.2025.
Стаття поширюється на умовах ліцензії Creative Commons Attribution 4.0 International License (CC BY 4.0), яка дозволяє розповсюджувати та цитувати цю публікацію лише за умови зазначення її авторства та посилання на сторінку онлайн-енциклопедії Biograma.
Як нас цитувати: Дроздовська О. Стерчо Петро. Biograma: енциклопедія імен української преси [електронний ресурс]. https://biograma.net.ua/stercho-petro/ (дата звернення: 00.00.0000).
