Андрієвський Дмитро Юрійович [27.09.1892, с. Бодаква, тепер Миргородського р-ну Полтавської обл. – 30.08.1976, Дорнштадт, Німеччина] – публіцист, журналіст, редактор, дипломат, інженер, громадський та політичний діяч.
Псевдоніми та криптоніми: Д. А-ський, Вернигора, І. Стобар, Стобар; Д. А.
Народився у сім’ї священника. До 1911 р. навчався у гімназії в м. Лубни. Фахову освіту здобував у Харківському університеті, згодом – в Інституті цивільних інженерів у Петрограді (до 1915 р.) та, упродовж 1918–1920 рр., – на інженерному відділі державного університету в м. Ґент (Бельгія).
Під час навчання у Петербурзі належав до Української студентської громади, брав активну участь в українському русі. У середині 1917 р. повернувся в Україну. За дорученням Української Центральної Ради вів пропагандистську роботу у Волинській і Таврійській губерніях. Згодом працював у Міністерстві закордонних справ (під керівництвом Д. Дорошенка), входив до складу дипломатичних місій Української Держави у Швейцарії (1918 р.) та Української Народної Республіки у Швеції (1919–1920 рр.), був консулом УНР у Швейцарії (1921 р.).
Деякий час проживав у Франції, а з 1922 р. – у Бельгії. Працював за фахом і брав активну участь в українському громадсько-політичному житті. Співзасновник Організації українських націоналістів, учасник І-ої Конференції ОУН (1927 р.; головував на президії), а також причетний до підготовки і проведення Першого (1929 р.) конгресу українських націоналістів й роботи Другого (1939 р.). З листопада 1927 р. належав до Проводу ОУН (виконував обов’язки референта зовнішньої політики), був членом Сенату організації. Після розколу ОУН підтримав Андрія Мельника. У 1931 р. ініціював створення та став секретарем Європейського об’єднання українських організацій на чужині. Належав до ініціативної групи, завдяки якій того ж року було відкрито український відділ у Королівському музеї в Брюсселі.
Під час Другої світової війни за дорученням Проводу ОУН виїхав в Україну, але заплановану місію не виконав: наприкінці 1943 р. був затриманий німецькою поліцією у Стрию та доправлений до Берліна. Там його було заарештовано та ув’язнено у концтаборі Заксенґаузен, у якому перебував із 21 січня до 17 жовтня 1944 р. Того ж року був заарештований вдруге й ув’язнений у тюрмі Брец.
Після війни спочатку проживав у Бельгії, згодом – у Мюнхені. Очолював роботу Українського допомогового комітету й Українського науково-освітнього товариства у Бельгії. Брав участь в організації виставок українських митців. Як референт преси та інформації входив до складу виконавчого органу Української Національної Ради в Брюсселі (з 1948 р.), а впродовж 1967–1972 рр. обіймав посаду державного контролера Державного центру Української Народної Республіки в екзилі. Від 1957 р. певний час очолював Спілку українських журналістів у Німеччині. З 1969 р. був головою, а від 1974 р. – почесним головою Сенату ОУН.
Останні роки життя провів у будинку для літніх осіб у Дорнштадті. У січні 2010 р. його прах було перепоховано на Личаківському кладовищі у Львові.
У пресі публікував статті, присвячені окресленню основних засад ідеології українського націоналізму, аналізові міжнародної політики України, критиці злочинних діянь радянського режиму, тощо. До його творчого доробку входять також кореспонденції про українське культурне життя в Бельгії та Франції, огляди міжнародного й українського політичного життя, рецензії. Окремим виданням вийшла збірка статей п. н. «Російський колоніалізм і совєтська імперія» (1958).
Редакторсько-видавнича діяльність: видавець україномовного «Бюлетеня» (Брюссель) у другій половині 1920-х рр.; редактор бюлетеня «Інформація» (Мюнхен; Нью-Йорк) у 1968–1970 рр.
Публікаторська активність: «Діло», «Літературно-Науковий Вістник» (обидва – Львів), «Національна Думка» (Прага; співробітник), «Незалежність» (Париж), «Новий Шлях» (Едмонтон, ін.), «Рада» (Київ), «Розбудова Держави» (Мюнхен, ін.), «Розбудова Нації» (Прага), «Самостійна Думка» (Чернівці), «Самостійна Україна» (Чикаґо, Київ), «Свобода» (Джерсі-Сіті), «Студентський Вісник» (Прага), «Сучасність» (Мюнхен, ін.), «Тризуб» (Париж), «Українське Слово» (Париж, ін.; співробітник), «Український Вісник» (Берлін; співробітник), «Bulletin Franco-Ukrainien» (Париж), «Prométhée» (Париж).
Література: Брайлян Н. Приховані імена: словник псевдонімів українських авторів ХІХ–ХХ ст. Львів, 2023. С. 18; Говорить інж. Дмитро Андрієвський. Смолоскип. Монреаль, 1965. Ч. 6. С. 4–7; Там само. 1966. Ч. 1. С. 4–7; Гординський В. Дмитро Андрієвський. 1892–1976. Самостійна Україна. Чикаго, 1976. Ч. 9/12. С. 10–17; Дей О. І. Словник українських псевдонімів та криптонімів (ХVI–ХХ ст.). Київ, 1969. С. 436; Жуковський А. І. Андрієвський Дмитро Юрійович. Енциклопедія Сучасної України. Київ, 2001. Т. 1: А. С. 487; Інж. Дмитро Андрієвський… Свобода. Джерсі-Сіті, 1976. Ч. 163. С. 1; Капелюшний В. П., Коваль О. Ф. Незламна і нескорена: національна еліта в Українській революції 1917–1921 років. Історіографічний нарис: монографія. Київ, 2018. С. 269; Конюхов С. В. Діяльність Дмитра Андрієвського у формуванні українських культурно-просвітницьких осоредків на території Королівства Бельгія. Вчені записки Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського. Серія: Історичні науки. Київ, 2022. Т. 33(72). № 4. С. 293–297; Кучерук О. Дмитро Андрієвський і процес підготовки Першого Конгресу Українських націоналістів 1929 р. Український визвольний рух: наук. зб. Львів, 2006. Зб. 8. С. 76–101; Періодичні видання 20-го століття бібліотеки НТШ: каталог. Енциклопедичний вісник України. Київ, 2011. Ч. 2/3. С. 9, 71; Прилуцький В. І. Андрієвський Дмитро. Енциклопедія Історії України. Київ, 2003. Т. 1: А–В. С. 82; Романюк М. М., Галушко М. В. Українські часописи Північної Буковини (1870–1940 рр.): іст.-бібліогр. дослідж. Львів, 1999. С. 360; Терещук О. Андрієвський Дмитро. Українська журналістика в іменах: матеріали до енцикл. слов. Львів, 2001. Вип. 8. С. 5–7; Черченко Ю. Фонд Дмитра Андрієвського в архів ОУН у Києві. Український археографічний щорічник. Нова серія. Київ, 2020. Вип. 23/24 (Український археографічний збірник. Т. 26/27). С. 95–125; Encyclopedia of Ukraine. Toronto; Buffalo; London, 1984. Vol. I: A–F / Edited by V. Kubijovyč. P. 69.
Електронні ресурси: Андрієвський Дмитро. Українці в Сполученому Королівстві: інтернет-енциклопедія. https://www.ukrainiansintheuk.info/ukr/02/andrievskyi-u.htm (дата звернення: 15.07.2025); Андрієвський Дмитро Юрійович. Велика українська енциклопедія. https://vue.gov.ua/Андрієвський,_Дмитро_Юрійович (дата звернення: 18.07.2025); Головченко В. І. Андрієвський Дмитро. Українська дипломатична енциклопедія: у 2 т. / редкол.: Л. В. Губерський (голова) та ін. Київ, 2004. Т. 1. http://irbis-nbuv.gov.ua/pdfjs/web/viewer.html?file=/E_LIB/PDF/ukr0000816.pdf (дата звернення: 15.07.2025); Пустовгар О. 1892 – народився Дмитро Андрієвський, міністр УНР, один із теоретиків українського націоналізму. Український інститут національної пам’яті: сайт. https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/veresen/27/1892-narodyvsya-dmytro-andriyevskyy-ministr-unr-odyn-iz-teoretykiv-ukrayinskogo-nacionalizmu (дата звернення: 15.07.2025); Скрипник О. Дмитро Андрієвський. Архітектор відновлення української незалежності. Історична правда. 2023. 22 серпня. https://www.istpravda.com.ua/articles/2023/08/22/163048/ (дата звернення: 15.07.2025).
Світлина: Служба зовнішньої розвідки України: сайт. https://szru.gov.ua/history/stories/dmytro-andriievskyiarkhitektor-vidnovlennya-ukrainskoi-nezalezhnosti (дата звернення: 15.07.2025).
Олеся Дроздовська
Опубліковано: 19.07.2025.
Стаття поширюється на умовах ліцензії Creative Commons Attribution 4.0 International License (CC BY 4.0), яка дозволяє розповсюджувати та цитувати цю публікацію лише за умови зазначення її авторства та посилання на сторінку онлайн-енциклопедії Biograma.
Як нас цитувати: Дроздовська О. Андрієвський Дмитро. Biograma: енциклопедія імен української преси [електронний ресурс]. https://biograma.net.ua/andriievskyy-dmytro/ (дата звернення: 00.00.0000).
